Коли я поступила в університет у Львові (навчалася я на філолога), я вперше придбала базове навчання з фотографії.

Коли мені подарували перший сенсорний телефон. Я відчула, як мені подобається ловити моменти.

Спочатку це були пейзажі, домашні улюбленці, моя сестра та друзі. Згодом я назбирала на свою першу камеру Nikon D3300 - і це стало початком шляху, який привів мене до сьогодні.

Але справжнє життя внесло свої кореĸтиви - спочатку ковід, потім війна.. Фотографія на певний час відійшла на другий план. І тоді я поїхала на певний час до Іспанії, де знову взяла камеру в руки. Але тоді мені здалося, що фотографувати людей - не моє.

Today, I photograph people — but truly, I preserve stories, emotions, and fleeting moments that speak without words.
 And this is only the beginning.

Коли я фотографувала свою сестру та її однокласниĸів в етнічному українському вбранні для шкільного проєкту, я відчула щось зовсім інше.

Це було більше, ніж просто кадр — це була історія в образі, емоція, глибина. Я зрозуміла: я хочу знімати не просто людей, я хочу бачити в них те, що вони самі про себе ще не знають. Світло, тендітність, силу, справжність. Хочу знімати історію.

Та на той момент у мене не було ні стабільної роботи, ні грошей, жила я з батьками. Я поїхала до Польщі шукати можливостей, пробувала себе у вуличній фотографії, але дуже швидко зрозуміла, що це не моє. Повернулася додому з порожніми руками, але з надією в серці.

Під час чергового блекауту, я натрапила на вебінар фотографки, курс якої давно хотіла пройти.

Після цього я почала зростати - не лише як фотограф, а й як людина, яка нарешті повірила у свою справу.

“Яна, привіт, ти виграла курс .”

Це був момент, у якому я відчула, що Всесвіт на моєму боці.

Дізналася, що можна взяти участь у розіграші. Для цього треба було внести 1000 грн. У мене було лише 950 гривень, я попросила в сестри ще 50 і подала заявку. А вже за кілька годин - дзвінок:

МЕНЮ